Тодішня версія Орінго дійсно була більше схоже на веселу та необов’язкову гру, аніж на бізнес-проєкт: багато років я дозволяла зростати йому природно, щедро фінансуючи з гуртових продажів та із власної кишені, не очікуючи на прибутки, але радіючи успіхам нашої забавки на кожному кроці. Пам’ятаю, як Антон і я зраділи першому замовленню на щойно відкритому сайті та познайомилися з людьми, які потім стали нашими постійними покупцями, як вигадували нові повороти сюжету, розваги та подарунки, а головне — наскільки щиро вірили, що вже розуміємо, куди рухаємося. Ці спогади викликають у мене трохи сумну посмішку, бо за шістнадцять років багато разів уявляла майбутнє Орінго і жодного разу не вгадала — неможливо вгадати, що буде зі справою життя, якщо жити в «історичні часи».
Зараз я відчуваю себе ніби президент країни під ялинкою, тому що в голові вигулькує традиційна святкова промова з обов’язковою фразою «Це був складний рік…»
Рік був складний настільки, що декілька разів ставила у календарі контрольну точку і спостерігала, дотягнемо чи ні, є шанси продовжувати чи вже досить. Рік, звісно, був не єдиним складним роком за часи мого горе-бізнесування, але уперше відчувала повну виснаженість та глибоку розгубленість від некерованості життя. Звісно, я не вмію здаватися: знаходила маленьку мету на день, витягувала себе силоміць з ліжка на тренування, примушувала себе читати, малювати та розмовляти з людьми, при цьому чітко розуміючи — відмітка на календарі одного дня може стати чорною міткою для Орінго…
Та не стала ж! «Але щось у світі і далі працює, щось у світі триває неначе», як співають Турчинов і Жадан. І поки я продовжувала сміятися, плакати й танцювати в кругах Орінго, вони оберталися. Після жахливих ночей були вдалі дні, після обстрілів траплялися затишшя, нас знаходили нові покупці та поверталися постійні, у мережі писали неймовірні слова про те, які великі для них наші маленькі срібні радості, книжки підказували чудові напрямки думок, а Харків обіймав нас і тримав ніжно-лагідно. І життя тривало.
Так, шлях тепер вкрай нерівний — це якісь американські гірки, де по синусоїді несуться події, і одного такого дня вистачило б раніше за інтенсивністю емоцій на цілий рік. Але ж все «це вже було»! Сьогодні, коли ну ніяк мені не вдавалося святкове есе, бо синусоїда застрягла не в тій фазі, побачила забуту на столі книжку есеїв Юрія Шевельова та відкрила погортати, щоби відволіктися.
Відкрила вдало й знаково: «…Хвильовий і його коло були оптимістами в тому сенсі, що вони безумно любили слово, життя й людину. Вони були песимістами в тому сенсі, що вони бачили й відчували трагізм і приреченість життя. Вони були оптимістами в тому сенсі, що, бачивши трагізм і приреченість життя, вони не зрікалися його, не складали рук. Вони були песимістами в тому, що вони не робили собі ілюзій, що, мовляв, колись, коли ми оте й те збудуємо, всі стануть щасливі й життя перестане бути трагічним. Так хто ж вони, зрештою, були — оптимісти чи песимісти?»
Ну і хто я така, щоби продовжуючи свій великий роман з Харковом, не побачила у розповіді про героїв столітньої давнини вірну підказку? Немає жодних ілюзій, але є безумна віра в людей та країну, і є безумовна любов до життя та творчості.
Наші срібні слова подорожують світом та дарують людям радість впізнаваності. Ми встояли у найскладніший рік. Ми потрібні цьому світу. Ми продовжуємо працювати у Харкові, який залишається нашим домом і місцем сили, попри всі випробування. І за саму можливість працювати тут, зберігати ювелірну справу та створювати нову красу я безмежно вдячна українським воїнам і дуже-дуже хочу, щоби всі повернулися до мирного життя.
Що ж, друзі… Вже шістнадцять років!
З днем народження, Орінго, моє маленьке велике щастячко!
З любов’ю — Олена Маслова 
